Мої відносини з російською культурою не можна назвати однозначними, або простими (як, власне, у більшості з нас). Я маю російське коріння (Томська область з одного боку, та Череповець з іншого).
Вчилася в школі з російською мовою викладання. (Мабуть тому львівські таксисти питали чи “пані зі львова”… (*сарказм). Вдома ми розмовляємо російською. Я маю в голові багато російськомовних спогадів про книжки, мультики, діафільми (маю старий діапроектор та дві коробки стрічок, мабуть колись буде про них окремий матеріал). Маю гілті плежер – дивитися старі фільми в “баночному”, гундосому перекладі Міхальова (Поліцейська Академія, Уікенд у Берні, Бетховен), іноді навіть зовсім “незаконні” тепер твори (типу “ДМБ” та “О чьом гаварят мужчіни”), або просто запилені “Дєвчата” (бо там про картоплю!), “Пригоди Шуріка” (бо то новорічний Гаррі Поттер для старпьорів) та “Мері Попінс” (бо Андрєйченко сексі, а пісня про 33 корови – гімн радянських збочень і веселий крінж))
Сварюся російською. Особливо на собак. Жартую російською. Не завжди (вже), але ще досить часто. Загалом те шо дуже емоційно (а відтоді швидко та різко) вилітає з мене російською, бо проти рефлексу не попреш. Те шо будувалося 35 років не зникне навіть за 35 днів. Та й взагалі, справжня люта сварка вона краща російською, бо звучання більш підходить до ненависті.
Бабуся, яка виховала мене, щоразу завалювала тест на паляницю. (Зрештою, слово “жопа” з неї теж не виходило, fox вона вимовляла “фох”, можливо справа не в мові, хтозна. Водночас, вона була здатна вимовити “жукдурдамєддінгурракча”, жартома викликаючи на допомогу якихось казахських демонів.)
Друзі називають мене “Аннушка”, що теж якось досить сибірно за звучанням. Половина ще дожартовує про розлиття масла (це відсилка до Булгакова, який вапщєта не був ніяким запроданцем, але то не популярна думка, доступна тільки тим, хто вміє аналізувать історичні факти).
Колись вчителька укрмови та літератури виправила на зошиті моє ім’я на Ганна (я пожалілася мамі, мама відвідала поважну Марту Степанівну разом з моїм свідоцтвом про народження, відтоді вся школа знала, як мене по документах). В держорганах я щоразу представляюся “Анна-Андрієнко-українською-теж-Анна-Андрієнко-через-і-з-крапкою-є-українська” і все одно раз на півроку отримаю якийсь папірець на Ганну Андреенко (хтоцебля?!).
Все вищезгадане не призводить до “тужіння за совєцькими часами”. (Я стара баба, але не настільки!) Скоріше навпаки, я радію, що не застала в повній мірі той треш з жовтенятками. Якби застала, точно була б “гваздьом програми” на регулярних зборах комітету-партії-чи-як-його-там, як найгірший порушник всіх можливих правил прілічія)) Російське коріння в мені вирішило, шо воно братиме участь виключно у зовнішості. А от вся українська генетика пішла в характер, світогляд та поведінку.
Декілька років тому за мною упадав один заможний турок. Шось пихтів, але ніяк не складалося. І тоді мій друг сказав йому: “Якщо ти хочеш завоювати цю жінку, ти маєш зрозуміти, шо там у себе ти можеш бути ким завгодно, але тут ти – ніхто. ЇЇ ПРЕДКИ ТВОЇХ ПРЕДКІВ ТУДИ-СЮДИ ГАНЯЛИ. І вона тебе пожене, якщо ти не зрозумієш і не підкоришся законам, які діють на цій землі.” Я-то його погнала, але ця історія не про нього насправді. Найважливіший урок, що я винесла, був про мене, про те, хто я, і шо я можу. З тих пір мені все краще вдається “гнати” від себе непотріб всіх видів та форм.
В школі (не дивлячись на російськомовність) кількість годин на рус/укр/англ мову/літературу була однаковою. Кількість україномовних книжок вдома поступово збільшувалася з часом, балансуючи російську, але то був некерований процес. Важко пояснити, але на питання, якою мовою я читала книгу, я могла відповісти тільки згадавши звідти якийсь шматок, а потім визначивши мову того шматка. В голові лишався самісінький сенс без прив’язки до форми. Так само з кіно та тв. Альф поселився в голові назавжди з першої хвилини. Відтоді знання, що будь-який жарт краще українською, не полишало мого неокортексу.
Ніхто ніколи не виховував у мені російськість чи українськість. Так само як релігію чи соціальну відповідальність. Після академії МВД тато працював у поліції, тож про великі натовпи я знала те, чого воні небезпечні, і ніколи до них не тяжіла. (Мінусуємо концерти, спортивні змагання, мітинги та громадські заворушення.) Але звідти ж я знала, яка крутезна система – метрополітен. А також якось невідомим чином вивчила мапу міста з районами та вулицями, яка досі допомагає мені за кермом, коли треба їхать, але в тривогу реб спуфить вейз (прастігоспаді це якою мовою взагалі!). Бабуся була пост-атеїстично-віруючою, хрестили мене у 5 років, я запам’ятала на все життя, шо В ЦЕРКВІ ПОГАНО, проте підтримую вірування про домових, праслав’янських богів та люблю заряджатися в місцях сили довкола Пейзажної алеї.
Мої відносини з українською культурою не можна назвати однозначними, або простими (як, власне, у більшості з нас). Я маю українське коріння (Черкаси, Канів, Херсон, Джанкой).
Вчилася в школі, де на укр мову та літературу припадала така ж кількість годин, як на решту мов та літератур. (Мабуть тому львівські таксисти питали чи “пані зі львова”…) З багатьма друзями та усіма незнайомцями я розмовляю українською. Я маю в голові достатньо україномовних спогадів про книжки, мультики, діафільми. Маю гілті плежер – дивитися український стендап та безкінечно купувати україномовні книжки.
Обожнюю Террі Пратчетта, і звикла до перекладу російського (усі імена, жарти, ю ноу вот ай мін), тож коли постало питання перечитувать його українською, мене люто ковбасило. Хто хоч раз перемикався між різними перекладами після років звикання, розуміє про шо я кажу. Але британська магія стала мені в нагоді. Одна книжка англійською і український переклад заграв яскравими фарбами. “Алоха, Гарсон! Ле пляхан де віно порфавор!”
Сварюся українською. Якось італійська жінка друга моїх друзів розпитувала мене про українську сварку. Я була ДУЖЕ п’яна і радісно насипала про “насеру твоїй матері у великодній очіпок” та “най би пранці тебе побрали”. Щиро не розумію, як можна ненавидіти українською, це сварка для тих, кого насправді любиш. Русню я ненавиджу російською, так воно краще працює. Жартую українською (не завжди (ще), але ще досить часто). Спілкування з собаками українською існує десь на межі між сваркою та жартом. “Бетран, якого хєра? Це ж яйця Вулкана, припини то нюхати, ти ж не збочинець!..”. “Ви вже тут сцяли, скікі можна?!”
Вулиця, яка виховала мене, щоразу додавала нового у словник. “- Вася, шо ти куриш? – Море чи Верблюд…” “- Сашко тобі шось відповів на повідомлення? – Та ні, я писала вчора. Нольна маса!”
Друзі називають мене “Аннушка”, але жоден не наважується назвати Ганнуся. На таке зважується тільки тато, і то дуже рідко, бо знає, шо відповідь буде така, за яку мене з пристойного села на 10 років би вигнали.
Кожного разу, коли мені роблять комплімент за “чисту українську” я радісно розповідаю, шо цьому мене навчили в російськомовній школі (бо дуже нравиця які круглі стають очі). Далі слідує розповідь про місце розташування школи (вул. Володимирська, 1), окремий предмет Історія Києва, екскурсії з відмічанням на мапі меж міста Володимира та Ярослава, сіті-квест з пошуком скарбів від “древніх хвердів” (не питайте) по урочищу Гончари та Кожум’яки задовго до того як ті місця стали мейнстрімом.
Все вищезгадане призводить до гордості приналежності до стародавньої історії міста Київа, держави, вірувань (про богиню Мокошу теж якось окремо напиляю бо планую навіть татуювання з нею) та звичаїв. Щоразу як гуляю старим центром, уявляю, якби то все виглядало 100-200-1000 років тому. Відчуваю, наче була тут завжди, і завжди тут буду! (Я ж казала, шо стара баба!)
Декілька років тому за мною упадав один заможний турок. Я погнала його і з тих пір ганяю всіх, хто зі мною не згоден або заважає по життю.
Бо, як показала русня, пасіба бля! то життя занадто коротке, шоб терпіти навколо тих, хто не додає тобі сил та радості.
Продовжую існувати на межі світів.
Не вважаю за доцільне відкидати все російською без аналізу та розуміння контексту. Мова то є інструмент, який треба точити та майстерно використовувати для досягнення власних цілей.
Для русні руське, коли МЕНІ ТРЕБА, щоб мене зрозуміли. Для українців українське – коли МЕНІ ТРЕБА, щоб незнайомі правильно ідентифікували моє походження та громадянську позицію. А також, щоб русня за кордоном шипіла і ховалася по кутках. (Спробуйте десь виїхать, дочекатися, коли почуєте російську та голосно заговорити солов’їною. Вони завмирають, відповзають в тінь, або прикидаються англомовними, дуже нравиця, 5 з 5!))
Для мене питання мови ніколи не стояло і особливо не змінилося ні в 2014 ні в 2022 роках. Державне має буть державною. Офіційне має буть державною. Де тебе не знають, або ти представляєш інтереси держави – має буть державною. Водночас, маєш право обирати, якою мовою думати, читати, писати чи звертатися до когось відповідно до власної задачі мети чи бажання.
Врешті-решт, саме свободою ми відрізняємся від людей з боліт. Варто пам’ятати, що її не можна відібрати силою, тільки ти можеш вирішувати, чи віддаси свою свободу і кому. Головне – робити правильний вибір в правильний момент часу та нести відповідальність за наслідки.